Ольга (ім’я змінено) живе з ВІЛ вже 14 років. Їй було 37, коли вона дізналася про свій ВІЛ-статус…

… Ольга з сином довгий час жила в Ізмаїлі. Коли втратила роботу, вирішила переїхати до Одеси. Син залишився в Ізмаїлі. Ольга почала обживатися на новому місці. Знайшла роботу та зустріла чоловіка. Тоді здавалося, що це сама доля. Життя завирувало з новою силою.

«Ми деякий час зустрічалися. Згодом почали жити разом. І ось у цей час я дізналася, що мій коханий раніше приймав наркотики. Він розповів, що вже 10 років як не приймає і з цим у нього проблем нема. Ми жили, як кажуть, душа в душу. Я думала, що знайшла врешті решт своє щастя… але доля склалася інакше».

Після того як Ольга дізналася про  це, вона і подумати не могла, що треба пройти тест на ВІЛ та дізнатися про свій ВІЛ-статус.

«Знаєте, навіть думки не виникло. Як кажуть, це може статися будь з ким, але не зі мною».

Тест на ВІЛ пара не зробила. Згодом всі погані думки відійшли на другий план. Знову жили звичайним життям: робота, зустрічі з друзями і знову робота. Так минуло чотири роки.

«Деякі мої подруги мене не підтримували в тому, що я живу з чоловіком, який раніше був наркоманом. Та в мене завжди була своя голова на плечах. Я прислухалася до порад близьких, але як жити далі все ж вирішувала сама».

Жили справжньою сім’єю, аж поки не сталася подія, яка перевернула життя подружжя з ніг на голову…

Чоловік Ольги почав скаржитися на часті та сильні головні болі. Пройшли обстеження і не одне, але лікарі нічого не виявили.

«Коли потрапили на прийом до невропатолога, він запитав, чи здавали ми коли-небудь тест на ВІЛ. Звісно, ми відповіли, що ні. Тоді лікар сказав нам обов’язково це зробити. Ми пішли в лабораторію на Старосінній та зробили все необхідне. На той час, в 2006 році, ці аналізи робили біля двох тижнів».

Стан чоловіка погіршувався з кожним днем все більше. У нього плуталася свідомість, він не завжди розумів, що робить, де перебуває…

«Я тоді дуже переживала. Намагалася якось допомогти, але чим я могла зарадити та що мала робити — не знала. Дуже сильно переживала. Про те, що ми здали тест на ВІЛ я взагалі на деякий час забула. Знаєте, і гадки не мала, що стан мого чоловіка може якось бути пов’язаний з тим, що в нього ВІЛ»

Коли чоловікові стало зовсім погано, викликали швидку. Лікарі взяли пункцію та встановили діагноз — менінгіт. Так збігло два тижні, і треба було йти за результатами до лабораторії.

«Я забрала наші результати… позитивні результати… ВІЛ підтвердився. Здавалося, що життя скінчилося.  Я була в такому розпачі, що не знала, що робити далі. Але це були лише квіточки. Мабуть, доля тоді хотіла перевірити мене на витривалість. Пам’ятаю ту страшну хвилину. Я їхала в маршрутці, тримаючи в руках позитивні результати та думаючи як жити далі, коли мені зателефонувала мама Сергія (чоловік Ольги) та сказали, що його не стало».

Після смерті чоловіка Ольга почала зловживати спиртним. Почалася сильна та затяжна депресія. Жінка не знала як жити далі. Жити без рідної людини та знаючи про свій ВІЛ-статус. За допомогою до психологів та лікарів не зверталася.

«Я розуміла, що не можна складати руки, розуміла що в мене є син хоч йому на той момент було вже 20 років, але я все ж таки була йому потрібна… Було дуже важко. Я пила, намагаючись про все забути. І що найстрашніше — я вважала, що горілка мене вилікує, що це саме те, що мені потрібно».

Минуло три роки. Ольга почала дуже сильно худнути та погано себе почувати. Врешті-решт вона вирішила звернутися до лікаря в Кабінет «Довіра», який порадив розпочати антиретровірусну терапію. Але Ольга не послухала цих порад.

Згодом жінка дізналася, що є групи з підтримки людей, що живуть з ВІЛ. Зателефонувала соцпрацівникам, але не відразу.

«Мені дали адресу, я прийшла. Але зайти не змогла. Деякий час ходила під дверима і просто боялася переступити за поріг».

До мене вийшов соцпрацівник та запитав, чи може чимось допомогти.

«Я чомусь з першого погляду повірила цій людині. Вона запросила мене на групу таких людей як і я. Я прийшла. Спочатку здалося, що мені тут не місце, адже я краща за людей, які тут зібралися. Після першого разу йшла додому з повною впевненістю, що більше не повернуся. Але зерно, яке було посіяне в мою свідомість під час проведення групи, все ж проросло. Я повернулася»

Після декількох сеансів в групі Ольга зрозуміла, що це не кінець, життя триває. Жінка перестала пиячити та влаштувалася на роботу. Звернулася знов до лікаря та почала отримувати антиретровірусну терапію. Згодом їй запропонували працювати соцпрацівником.

«Я довго думала чи треба мені починати нову діяльність. Але зрозуміла, що зможу допомогти людям, адже я була в такій ситуації. Пам’ятаю, що мені допоміг саме соцпрацівник».

Сьогодні Ольга живе повноцінним життям, має улюблену роботу — допомагає та консультує людей, що живуть з ВІЛ. Після всіх перепитій змогла знов створити нову сім’ю.

Ця історія вкотре підтверджує, що після отримання ВІЛ-позитивних результатів життя не закінчується…